Інтерв'ю з 18-річним сержантом-патріотом

PDF Друк
Субота, 25 липня 2015, 22:25

18-річний сержант Максим Громов: Тримати бойовий дух допомагає тільки жага перемоги

Відразу після закінчення школи, у сімнадцятирічному віці, під чужим іменем, додавши собі декілька років, Максим подався в добровольчий батальйон "Крим". За рік кіровоградський боєць "Легіону Свободи" отримав звання сержанта, незважаючи на вік. Максима Громова та його групу тричі представляли до нагород за оборону Савур-Могили, він повоював під Дебальцевим, у Пісках і Вуглегірську. Попри спеціалізацію сапера, доводилось власноруч підбивати з гранатомета ворожі танки.

Військовим хотів бути з дитинства.

У сім'ї багато чоловіків брали участь у воєнних діях. Мій прадід був ветераном Другої світової війни, не дійшов до Берліну 80 кілометрів, в 1945 році брав участь у зустрічі на Ельбі. Прапрадід був "білим" офіцером ще до революції 1917-го року.

Головне цікавитись тим, що ти робиш, і бути відповідальним.

У дитинстві я не лише добре вчився, але й був дуже допитливим. У молодшій школі захоплювався екологією, а в старшому віці досліджував козацьку добу, брав участь у діяльності військово-історичного клубу "Пошук-Дніпро", який здійснював перепоховання вояків, організовував турніри з кульової стрільби. Завдяки військово-спортивним вишколам я вже мав навички поводження зі зброєю, коли прийшов до добровольчого батальйону, вже знав тактико-технічні характеристики зброї.

На Майдані був розвідником.

Я спілкувався з "беркутівцями" та бійцями Внутрішніх військ, відслідковував пересування "тітушків". Найяскравіший момент революції - це коли 18 лютого мене оточили на даху Жовтневого палацу. Якби мене там зловили, могли б скинути з даху. Довелося стрибати з другого поверху на асфальт, а потім дертись через двометровий паркан. Як не дивно, я тоді не дістав жодного синця.

Ті самі люди з жовтими пов'язками.

Мене потім таки зловили хлопці з спецпідрозділу "Омега" з їхнім командиром Сергієм Асавелюком. Він виглядав дивно - в окулярах з діоптріями і пістолетом. Говорив ввічливо, навіть здався порядною людиною. Було незвично бачити у них таку кількість бойової зброї. Пізніше виявилось, що то були ті самі люди з жовтими пов'язками.

Замість академій - під Савур-Могилу.

Після школи подав документи в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові і Академію внутрішніх військ МВС України в Харкові. Інформація про те, що беруть в обидва заклади, застала мене із запізненням: на той час ми вибиралися з тилу бойовиків з-під Савур-Могили.

Чому пішов в добровольці, а не вчитися!?

В Україні почалась війна, всі мали відкласти всі свої життєві пріоритети і захистити свою землю. Я завжди розумів, що війна надовго і не створював собі ілюзій. А повчитися ще встигну, зараз будую на це плани.

Товаришував із свободівцем Володимиром Степанком, заступником командира батальйону з виховної роботи з особовим складом.

Його всі поважали, він був гарною, доброю та чуйною людиною. Завжди цікавився особистим життям і був на одному рівні з іншими солдатами, мав індивідуальний підхід до всіх підопічних. Загинув він 26 січня під Дебальцевим.

За півроку в 42-му мотопіхотному батальйоні отримав звання сержанта.

На той час вже мав півроку досвіду добровольцем в батальйоні "Крим", тобто разом із офіційним стажем мав вже рік воєнного досвіду.

Дебальцівський фронт - це халатність на найвищому рівні!

У Вуглегірськ були заведені нові непідготовлені підрозділи, сепаратисти відразу почали штурм. Зі здачі Вуглегірська розпочалася здача Дебальцевого. Було враження, що командування взагалі ніяк не працює - під час перемир'я ми відвели всю артилерію (я це спостерігав на Артемівській трасі, коли їхав туди), тут же "сєпари" накрили наших залпами "Градів". Надалі все бездарно продовжувалось, дарма гинули люди… Суцільний хаос.

Задумуєшся, що держава може тебе підставити.

Коли на фронті чуєш новини на кшталт сфальшованої "Справи вбивць Бузини" чи подій у Мукачевому - це дуже дратує. Починаєш задумуватися, що з тобою таке теж може трапитися, що держава не тільки обманюватиме тебе, а ще й може підставити. Прикро.

Ідея наступу й тільки!

Буває реально важко. Тримати бойовий дух допомагає тільки жага перемоги і бажання закінчити з цим чимшвидше. За тиждень наступу загине 1000 людей але все, на цьому війна скінчиться. А за роки окопної війни загине значно більше - кожного дня ми втрачаємо десятки людей, хоч і говорять про 2-3. За рік ця цифра сягне 10 тисяч, і так буде завжди. Ми перебуваємо на своїй землі і повинні атакувати, використовуючи усю зброю, включаючи бойову авіацію, без якої ми воюємо вже рік.

В моєму батальйоні "воював" син Порошенка.

Нещодавно я дізнався, що в моєму батальйоні служив Олексій Петрович Порошенко, був там під вигаданим прізвищем. Служив командиром мінометного розрахунку, хоча міг бачити міномет тільки на картинках: міномети нам підвезли вже після того, як він поїхав. Було відділення протиповітряної оборони, але ПЗРК не було. У Краматорську наш батальйон був 7-15 серпня, до найближчих "сєпарів" було 80 кілометрів. От і виходить, що він воював із невідомою зброєю за 80 кілометрів від лінії зіткнення. В нас артилерія навіть на такі відстані не працює, а Порошенко-молодший "працював". В цілому наші мінометники молодці: і під Вуглегірськом добре попрацювали, і під Санжарівкою.

Мене й мою групу за оборону Савур-Могили представляли до орденів три рази і три рази представлення в кабінетах генштабу губилися.

За рік в АТО ротацій не було, але командири відпускали на пару днів додому.

Нині у відпустці, дома. Багато сплю, читаю, дивлюсь кіно, проводжу час із сім'єю. Хотів би поїхати до Львова на кілька днів.

Я не агітую однокласників іти воювати. По-перше, вони не готові, а по-друге, навіть коли б і були готові, то не радив би цього робити. В Кіровограді зросли проукраїнські настрої, повинні бути люди в тилу, які їх розвиватимуть.

Катерина Серко


Якщо Вам сподобався текст, натисніть на кнопку соцмереж

загрузка...